Скиньте з Шевченка шапку.
Та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка.
Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю
всього лише сорок сім…

І. Драч «Виклик»

… 47 років життя, яке стало славою і гордістю українського народу. Чого може досягти сучасна 47-річна людина? Успіху в обраній професії, всебічно розвиватися, створити сім’ю, мати дітей та онуків… Життя Шевченка – це історія успіху, історія кріпацького хлопчика, круглого сироти, якому вдалося піднятися «з низів» тодішнього суспільства, стати визнаним художником, великим поетом, закохувати в себе аристократок, відчувати особисту неприязнь самого російського царя, а на додачу ще й стати національним пророком! Ніколи Шевченко не був отим віддаленим образом сивочолого, вічно насупленого чоловіка, що споглядає на свій знедолений народ із бронзових погрудь, високих пам’ятників та стереотипних портретів. Шевченко – не втомлений вусань у шапці й кожусі, він – запальний борець за добрі зміни, він, безперечно, герой і символ нашої нації, але живий, динамічний і дуже близький, а не бронзовий. Із 47 років — 24 в кріпацтві і 10 —солдатська служба на Мангишлаку. І лише сім років відносно нормального життя — правда, без власного житла, без родини… Стіл та стільці «з простого дерева», диван, оббитий клейонкою, мольберт і два ящички з предметами для малювання — ось майно, що залишилося по смерті нашого генія. Такою була ціна його успіху в тогочасних умовах.

 Якою ж була Україна часів Тараса Шевченка? Нам з вами важко це уявити, і те, як «серед ланів золотої пшениці, білих хат, тихих вод, ясних зір» жилося нашим далеким предкам. Саме в такі важкі часи народився майбутній поет 9 березня 1814 року в селі Моринці на Черкащині в сім’ї селян-кріпаків Григорія Івановича та Катерини Якимівни Шевченків.

   Змалку в обдарованій дитині прокинувся талант художника. Вугликом, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг. Ці вміння він не розтратив ні під час страждань, ні під час тяжкої неволі. Живопис для митця став потребою і вираженням його творчого духу.

Проте шлях до слави і волі був нелегким: раннє сирітство, навчання в дяка-маляра, служба козачком у пана Енгельгардта, розлука на довгі роки з рідним краєм, викуп з кріпацтва… Здавалося б, доля усміхнулася Тарасові. Перед ним відчинилися двері в широкий світ науки і мистецтва. Тарас Шевченко, будучи студентом Академії мистецтв, показав своєму  другові Євгену Гребінці вірші, які «іноді писав». І в 1840 році з’явилася перша збірка, якій автор дав назву «Кобзар».А чи відомо вам, хто такий кобзар? Лише 8 творів – і майже всі рецензенти визнали талант Шевченка - поета. У нашому музеї є репринтне видання першої збірки.

    Шевченко давно плекав надію поїхати в Україну. Ще в березні 1840 року він писав братові Микиті: «Може, я літом поїду побачитись, коли матиму час».  Цей період творчості митця охоплює 1843-1847 роки і за назвою збірки «Три літа» його названо періодом «трьох літ». У цей час Т. Шевченко подумки прийшов до деяких висновків, які стали основою не тільки для творчості цього періоду, але й для його переконань щодо національно-визвольної боротьби українців.

       Перша подорож Т. Шевченка в Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 року, поет відвідав десятки сіл і міст України (рідну Кирилівку, Полтавщину, Хортицю, Чигирин). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками.

       В Україні поет багато малював, виконав ескізи до альбому офортів «Живописна Україна», який задумав, як періодичне видання, присвячене історичному  минулому й сучасному побуту українців. На Батьківщині поет на власні очі побачив сваволю поміщиків і чиновників, злиденне життя українців, яких  влада позбавляла права на освіту, витравлювала всіляку пам’ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала комплекс меншовартості. Повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844 року, Шевченко під враженням подорожі пише ряд творів, зокрема поему «Сон», у якій засуджує аморальність російського самодержавства, закликає народ до усвідомлення себе як нації.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

     Навесні 1845 року Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну з наміром оселитися на Батьківщині. Знову багато подорожує, виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятки, портрети і краєвиди.    З жовтня по грудень 1845 року поет переживає надзвичайно творче піднесення, один за одним з’являються шедеври: поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «Великий льох», послання «І мертвим, і живим…», поезії «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте» та інші. Усі твори, крім поеми «Тризна», 1843-1845 років увійшли до рукописної збірки «Три літа». У них Кобзар нагадував кожному про необхідність вистояти в умовах лихоліть і скрути, бо

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Поет вчить, що Батьківщина в нас одна-єдина, що «немає другого Дніпра». Шевченко був проти смирення з поневоленням, нехтуванням національних інтересів. Його сміливі й мудрі слова із «Заповіту» закликають до рішучих дій:

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

 

Навесні 1846 року Т.Шевченко прибув до Києва і в квітні того ж року став членом Кирило-Мефодіївського братства. Ця перша, великою мірою молодіжна, українська політична організація об’єднала демократично й патріотично налаштованих українських інтелігентів, які мріяли про визволення всіх слов’янських народів від національного гноблення.

Шевченко належав до тих нечисленних обранців людства, які не дбають про власне щастя, бо все їхнє життя – це боротьба за правду.

Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай за мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду…

Проте доля відвернулася від поета. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Тараса Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року і відправили під конвоєм до Санкт-Петербурга й ув’язнили в казематі так званого Третього відділу.  Коли під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали митця набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали солдатом до Оренбурга. На вироку російський імператор Микола І власноруч дописав: «Під найсуворіший нагляд і забороною писати й малювати».  

У квітні 1850 року Т.Шевченка було вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

   Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці – це найважчі часи в його житті. Та, незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження Т.Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність.

  Лише через 2 роки після смерті імператора Миколи І клопотання друзів увінчалися успіхом – поета звільнено із заслання у 1857 році.

Навесні 1858 року поет прибув до Санкт-Петербурга, де його тепло зустріли українські друзі та численні прихильники. Тарас Григорович влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був 12 років. Тут відвідав своїх рідних  у Кирилівці та декого з давніх знайомих. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися. Т.Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів зобов’язали повернутися до Петербурга. До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліцейським наглядом.

10 березня 1861 року Т. Шевченко відійшов у вічність. На кошти друзів 13 березня його поховано спочатку на Смоленському кладовищі у Санкт – Петербурзі. Друзі одразу почали клопотатися про дозвіл на перепоховання Кобзаря в Україні.

22 травня 1861 року Тарас Шевченко назавжди повернувся в Україну. Під Каневом, на Чернечій горі, недалеко від того місця, де він хотів збудувати хату, відбулося перепоховання. Червона китайка, якою був застелений козацький віз із поставленою на нього домовиною, міцні юнацькі плечі, що впряглися у воза, щоб так віддати шану «батькові», зелене гілля, яким мостили дорогу дівчата, терновий вінок, покладений невідомою під густою вуаллю на віко домовини... Море людей – і багато поліції. Поет повертався додому. Повертався стражденний син України, щоб стати її символом, духовним батьком, пророком.

 Мотиви загарбницької політики, агресивного ставлення до України, неготовність і небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму, які Пророк порушував у своїй творчості, звучать сьогодні не менш гостро й злободенно. Сцени ненависницьких випадів щодо нашої держави, про які писав Тарас Шевченко, вражають не лише українців, але й весь цивілізований світ. Тож творчість Кобзаря тим і є такою важливою для нас, що він, пишучи про минуле України, передрік нам наше майбутнє.  Шевченко справді об’єднує: він був з нами всіма на двох Майданах, він воює далі на сході та півдні України і щодня підтримує у тяжкі хвилини своєю завжди актуальною мудрістю і силою, своїми пророчими словами. Через уста кожного із нас незалежно від віку він промовляє до кривдників:

… не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розтнуть, розірвуть, розіпнуть…

 

Ми всі хотіли б, щоб здійснилося ще одне Шевченкове пророцтво:

… І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі…